Профорієнтири: Чим займається біотехнолог

biotehnolog-670x351

Катерина Листван про професію та жіноче життя у STEM.

Ми вже далекі від тих часів, коли наука була привілеєм чоловіків, а жінок навіть не зараховували до університетів. Тим не менше, в нашому суспільстві вважається, що лабораторні дослідження, обчислення – не зовсім пасують до загальноприйнятого стереотипного образу жінки, задіяної у доглядовій праці, обслуговуванні інших тощо. Як живеться жінці у біотехнології розповідає житомирянка Катерина Листван, учасниця проекту «Жінки незвичайних професій», який реалізовується ГО «Скриня корисних справ» в Житомирі за сприяння БО «Український Жіночий Фонд».

Про себе

Мені 39 років, я закінчила Житомирський педагогічний університет за спеціальністю біологія/хімія. У 2012 році захистила кандидатську дисертацію за спеціальністю біотехнологія, а наразі обіймаю посаду наукового співробітника відділу генетичної інженерії Інституту клітинної біології та генетичної інженерії НАН України, також є вченим секретарем спеціалізованої вченої ради Інституту. Я є співавторкою близько 40 публікацій, в тому числі декількох статей у фахових іноземних наукових журналах. Як і переважна більшість науковців, періодично працюю зі студентами та учнями Малої Академії Наук.

Що робить біотехнолог

Біотехнологія займається пошуком корисних для людини прихованих резервів живих організмів. Наш інститут спеціалізується на рослинах, тому основним завданням є знайти нові або удосконалити відомі способи використання можливостей рослинного організму: ми вивчаємо, що ще корисного є в рослинах, які умови ми повинні створити, щоб ефективніше використовувати цей потенціал, як ми можемо вплинути на рослиний організм, змінити його в потрібний людині бік тощо.

3-768x829

Безпосередньо я працюю переважно з культурами рослинних клітин, тканин і органів, над їх створенням і вивченням продукції ними різних біологічно-активних речовин, підбором оптимальних умов для їх якнайкращої продуктивності. Отримання потрібних речовин з таких асептичних (позбавлених мікроорганізмів) культур дозволяє не залежати від погодних і кліматичних умов, пори року, ефективно використовувати рослини, котрі в природі зустрічаються рідко і неможливі для широкомасштабного культивування у польових умовах. Зокрема, цікавими об’єктами є рослини триби Psoraleeae, які продукують бакучіол – один з найсильніших рослинних антибіотиків, котрий завдяки цьому може успішно застосовуватись у складі різних лікувальних косметичних засобів, зокрема, зубних паст та кремів проти вугрів. Цікавлять мене і рослини різних видів, що продукують беталаїни – червоно-фіолетові пігменти, подібні до пігментів всім відомого столового буряка, які мають дуже потужні антиоксиданті властивості, тобто здатність вловлювати шкідливі вільні радикали. Маловідомим є факт, що такі рослини разом з беталаїнами можуть накопичувати і дофамін – речовину-нейромедіатор, яка бере участь у перенесенні нервових імпульсів в мозку тваринних організмів (зокрема, і в нашому). Я намагаюсь виявити види рослин, здатні синтезувати дофамін, і вивчаю, як умови культивування можуть вплинути на його біосинтез у рослинному організмі.

Де вчитися на біотехнолога

Закінчила я Житомирський педагогічний університет за спеціальністю біологія/хімія, магістратуру цього ж університету за спеціальністю біологія, а також аспірантуру Інституту клітинної біології та генетичної інженерії НАН України. Педуніверситет ніби не зовсім підходяща для науки освіта; видається, що набагато краще було б закінчити щось більш спеціалізоване. Проте це лише на перший погляд. А з іншого боку в такій освіті є низка переваг (якщо добросовісно вчитись, звісно): в першу чергу, завдяки широкій освітній базі є значно ширша можливість вибору наукової сфери для тих, хто збирається в науку – з такою більш загальною освітою можна вступати в аспірантуру як хімічних, так і біологічних напрямків, чому є багато підтверджень серед моїх знайомих. Полегшуються міждисциплінарні дослідження (на стику наук, наприклад біології і хімії. Так, мені особисто в моєму біологічному житті дуже доречними виявились знання з загальної, органічної та аналітичної хімії. Нарешті, неодмінною частиною наукової роботи є виступи перед публікою (звіти, вчені ради, конференції, студенти) – і тут на диво добрим словом згадуєш численні педпрактики, котрі, виявляється, таки привчили тримати себе в руках на публіці, не піддаватись паніці (або успішно її приховувати) і не боятись зізнатись, що на якесь питання ти не знаєш відповіді.

Як зрозуміти, що тобі — в науку

Я змалку любила природу, особливо ліс. А також я з дитинства збиралась стати вчителькою, бо майже всі близькі родичі – вчителі. Тому вибір природничого факультету педагогічного інституту був ніби і не зовсім вибором у певному розумінні. Життя трохи підкорегувало уявлення про роботу в школі – не в кращий бік – і, не зважаючи на те, що вчити/пояснювати/передавати свої знання мені подобається, працювати в школу я не пішла.

А про наукову дорогу я ніколи всерйоз не думала до певного моменту. Але не тому, що мені не подобалась наука – навпаки, мені дуже подобалось і подобається вчитись і дізнаватись нове. Але справжні науковці – як мені напівсвідомо здавалось – це такі сивочолі мудреці, котрі після довгих і важких роздумів винаходять як мінімум еліксир безсмертя, ліки від раку, загальнофізичний закон або ще щось таке ж глобальне за масштабом. І куди ж мені до такої діяльності братися, здавалось мені. Але чарівний копняк, себто «скеровуючий вектор» прилетів, звідки і не чекали, – для того, щоб продовжувати працювати на кафедрі, де мене залишили асистентом після закінчення університету, дуже бажано було мати кандидатський ступінь. Ну, власне, і все — вектор виявився односпрямованим.

Чи є наука жіночою справою

На щастя, в моєму близькому оточенні немає людей, які б могли мені транслювати ідеї в дусі «наука — це бесперспективно, бо на цьому не заробиш, ну і, навіщо жінці наука — це для чоловіків-ботаніків, а ти в лабораторіях-бібліотеках ніколи заміж не вийдеш». Батьки ніколи не були проти, а чоловік завжди підтримував. Так що мені в цьому сенсі пощастило.

Але те, що такі стереотипи в суспільстві існують, — правда. Не завжди вони навіть неправильні – наприклад, в науці дійсно на палаци-яхти-діаманти не заробиш, праця науковця наразі оплачується досить скромно, і до цього треба бути готовим. А щодо іншого, то я досить давно зрозуміла дві речі: що думка більшості далеко не завжди правильна, і те, що правильно і потрібно для однієї людини, – не обов’язково правильно і потрібно для іншої. Загальноприйняті норми генеруються більшістю для більшості (і це стабілізує суспільство, бо легко жити по правилам, відчуваючи схвалення оточуючих), але на якому етапі розвитку зупинилась би ця більшість, якби не було меншості – тієї, що генерує нові ідеї, думки, прориви, твори? (Слід відзначити, що одна й та ж людина в різних сферах життя може належати одночасно до обох цих груп). Банальні речі, звісно, але кожен доходить до їх розуміння на своєму досвіді. Тому все одно доведеться шукати своє «правильно». І якщо те, що правильно для мене, комусь не подобається – ну, це прикро, але мені видніше. Звісно, завжди треба рахуватись з можливими наслідками свого ж вибору, і не боятись бути до певної міри одинаком.

Особливості наукової кар’єри для жінок

З жінками у нас в НАН все добре, половину адміністративних посад займають жінки, серед наукових працівників нас приблизно половина, з упередженим ставленням стикатись також не доводилось. Якоїсь явної дискримінації в інститутах нашої галузі, життя в яких я тим чи іншим чином можу спостерігати, я також не помічала – досить багато жінок захищають докторські дисертації, обіймають посади завідуючих відділами і лабораторіям і т.д. Формально у більшості випадків при обранні на посаду буде враховуватись в першу чергу послужний список – кількість і якість публікацій, нові ідеї, вміння керувати колективом і т.д. Але, звісно, жінкам буває важче напрацювати такий список, в першу чергу з огляду на час, потрібний для народження дитини і декретну відпустку – тут чоловіки дійсно мають часову фору.

Щодо співіснування наукового і сімейного життя, то, мабуть, будь-яка робота певною мірою заважає сімейному життю, але це не привід від неї відмовлятись! Наша родина не зовсім звичайна, оскільки мені доводиться жити на два міста – в понеділок вранці я їду до Києва і повертаюсь в п’ятницю ввечері у Житомир. Здавалось би, така родина як наша має мало шансів на існування, проте в цьому році ми відсвяткували 15 річницю шлюбу. Так що і так можна.

Прихильники більш традиційної родини теж не повинні лякатись і думати, що наукою можуть займатись лише дивні жінки. Переважна більшість моїх колег-науковиць, наскільки я можу бачити, мають традиційні родини і цілком встигають суміщати роботу і всі родинні справи. А лабораторна практика, до речі, навіть дуже допомагає у родинному житті, наприклад, при освоєнні нових рецептів. Читаючи рецепт, ти автоматично сприймаєш його як нову експериментальну методику, котру потрібно освоїти – подумки ділиш процес на етапи, визначаєш кінцеву мету кожного етапу, роль кожного інгридієнту, можливість замінити його на щось інше чи змінити його кількість. Такий підхід суттєво підвищує шанси отримати їстівний результат з першої спроби. А якщо щось все-таки не вдалося, то замість невпевненого пояснення: «Ет, якось воно не так вийшло…» завжди можна становчо сказати: «Ну що ж, нічого дивного, така природа хімічних зв`язків».

Як зацікавити дітей природничими науками

Мабуть, не всім дітям обов’язково потрібно цікавитись саме природничими науками – хто ж тоді буде будувати космічні кораблі? Але щоб нахил до них мав можливість виявитись, найкраще, як на мене, в першу чергу частіше бувати з дітьми на природі.

«Польова практика»

Дитині потрібно бути активним спостерігачем в лісі, полі, на озері, в парку або хоч на городі: просто спостерігати все, що там відбувається, звертаючи увагу на незвичайність у ніби звичайному – мурашка тягне щось набагато важче за неї саму, бджоли будують соти досконалої геометичної форми, деякі квіти завбачливо закриваються перед дощем, а лелеки якось вміють повернутись на одне й те саме місце після зимівлі у Африці. Адже, як на мене, для того, щоб вивчати якісь більш абстрактні речі, треба спочатку зацікавитись самим об’єктом – живим організмом і системою організмів, — отримуючи при цьому від природи радість.

Книжки, відео, гуртки

Якщо вже нахил до природничих наук є, то, як на мене, варто завжди мати в доступі джерела природничої інформації — науково-популярні і художні книги, описи життя відомих вчених, відео, фільми, курси, різні заходи і гуртки. Заповнювати інформаційний ефір, дати якнайбільше інформаційних можливостей, і тоді буде видно, яке саме зернятко глибше западе у душу.

Інтерактивні музеї

Щастить тим дітлахам, які живуть у великих містах та можуть без проблем відвідати інтерактивні музеї науки і техніки. А в моєму рідному Житомирі такого музею немає, то ж цього року я подала петицію до міської ради в про створення інтерактивного музею науки і техніки в місті. На жаль, петиція не набрала необхідної кількості підписів. Шкода, адже у Житомирі є можливості і люди які могли б до цього долучитись – декілька вузів природничого спрямування (і ЖДУ, і політехнічний університет), міський центр науково-технічної творчості, екологічний ліцей тощо.

Подібні музеї є швидше центрами розвитку й присутні у багатьох європейських містах (частина технічного музею у Відні та Варшаві, парк імені Станіслава Лема у Кракові), і, на щастя, з’являються в Україні (київський Експериментаніум або харківський Ландау-центр). Постійні експонати таких музеїв наочно демонструють, в першу чергу, найрізноманітніші фізичні явища – можна побачити, як заломлюється і з яких кольорів складається світло, як діють сили тертя, з якою швидкістю пересуваються звукові хвилі, навіть побачити рукотворну блискавку. Але також в подібному музеї мали бути хімічні майстерні, де можна подивитись цікаві хімічні досліди та дізнатись, що саме при цьому відбувається, самому спробувати похімічити під наглядом спеціаліста; біологічна частина, наприклад, можливість побачити мікроскопічний світ, здійснити якісь основні біохімічні реакції. Головне, з переважної більшістю експонатів можна – і треба! – взаємодіяти – щоб на практиці зрозуміти принцип роботи чи закон, що ілюструється.

Крім того, такий музей був би чудовим майданчиком для проведення усіляких наукових заходів, які зараз проводяться розрізнено у різних локаціях – днів науки, техніки, історії науки, лекцій і конференцій найрізноманітнішої навколонаукової тематики. Житомир мав хорошу технічну історію – багато наукоємних підприємств – про що теж варто розповісти у цьому музеї.

Звісно, шкода що на сьогодні ми не можемо похвалитись особливим вмінням і можливістю створювати новітні технології і робити світові наукові відкриття, але не крокуючи у цьому напрямку сьогодні, ми не маємо шансів на результат ні завтра, ні післязавтра. Такий музей міг би бути невеликим кроком у напрямку «розумного» майбутнього.

Вела бесіду Тетяна Гордієнко

Джерело:http://womo.ua