Світлана Єременко: за що можна любити український Донбас

Світлана Єременко: за що можна любити український Донбас
Українська журналістка, медіаекспертка, виконавчий директор Інституту демократії імені Пилипа Орлика Світлана Єременко представила свою дебютну книгу художньої прози – збірку оповідань «Терикони під літаком», – повідомляє “Детектор медіа

25 квітня Світлана Єременко в колі колег із громадського та медійного середовища презентувала книжку, яку журнал «Forbes Украина» включив до п’ятірки літературних новинок сезону поряд зі щойно виданими в Україні творами зарубіжних авторів – Поланіка, Уельбека, Варгаса Льйоси та Рубіної. Збірка отримала першу премію в конкурсі «Літературне відкриття року».

До збірки увійшло 19 історій, написаних ще до Майдану. Чимало уваги в них приділяється образу сучасної жінки, журналістській професії та життю «шахтарського краю» із середини 80-х до середини «нульових» років. Світлани Єременко прожила в Донецьку близько 20 років, починала там журналістську діяльність, була головним редактором журналу «Схід», співзасновницею та керівником Донецького прес-клубу.

Книгу «Терикони над літаком» уже встигли похвалити. Критик та письменник Ігор Бондар-Терещенко у матеріалі «Дзеркала тижня» назвав пані Єременко непересічною авторкою, а письменниця та редакторка Ірен Роздобудько, яка родом з Донецька, порівняла її історії з розмаїттям облич у фотоальбомі довоєнного Донецька.

«Детектор медіа» поспілкувався з авторкою «Териконів під літаком» та почув відгуки колег Світлани Єременко про її оповідання.

– Світлано, це вже друга ваша книга (перша, документально-художній есей про львівського художника Олега Мінька «Живопис як молитва», вийшла у 2010 році. – ред). Що спонукало почати писати художню літературу?

– Поштовхом до другої книги став «Живопис як молитва». Писати я взялася, бо в той час опинилася без роботи. Цікавих пропозицій не було. Якраз тоді познайомилася з творчістю Олега Мінька, захопилася нею, побачила, що про нього майже не писали. Він унікальний живописець, але недооцінений у нас, я вважаю. Тож я запропонувала Олегу Терентійовичу написати про нього книгу, знайшла спонсора. Видання підтримав Михайло Поживанов, який також цікавиться творчістю Мінька. Для мене дуже цінно, що результат сподобався і герою, і його оточенню, й мистецтвознавцям.

Перша книга стала поштовхом до написання другої. Ці оповідання просто полилися, як з джерела. Першою читачкою й редакторкою стала моя донька Оля. Вона сказала, що це може бути цікаво не тільки нам. Я давала почитати друзям, їм подобалось, але, якщо чесно, довгий час не планувала друкувати… Ніколи не думала, що стану письменницею. Хоча ще мій університетський викладач – письменник Степан Колесник – казав, що мені варто писати художні твори, бо маю відчуття слова, образу й сюжету. Але я мріяла бути журналісткою – і стала.

Я почала свою кар’єру журналіста під час перебудови, в Донецьк потрапила за розподілом. То був дуже важливий і насичений час, тож я вважаю, що мені пощастило. Ми відроджували українську мову, культуру, традиції. Я писала про страйки шахтарів, з’їзди Народного руху, фестиваль «Червона рута», підтримувала Товариство української мови й була його членом. Зустріла багато цікавих людей і долучилася до корисних справ – відкриття в Донецьку української школи та ліцею, боротьби за присвоєння Донецькому університету імені Стуса, заснування першої незалежної газети «Східний часопис» та аналітичного журналу «Схід», метою якого було формування української еліти… Тоді в мене точно не було часу писати прозу!

– Скільки років писалися ці оповідання?

– Десь 3-4 роки… Мене вже тут встигли звинуватити в кон’юнктурі. Але всі оповідання були написані ще до Майдану, анексії Криму й початку неоголошеної війни Росії проти України на Донбасі. З початку цих бурхливих подій я не можу писати художніх творів і не пишу. Цьому є дві причини. По-перше, я дуже переживаю щодо ситуації в країні, приймаю це все близько до серця. Я довгий час прожила в Донецьку. Більшість моїх друзів, колег виїхали, але дехто й досі лишився на окупованій території. Двоє загинули… А писання – це творчість. Голова повинна бути вільна, має бути хороший настрій, натхнення. І час, звичайно. Це друга причина, чому не пишу. Я страшенно зайнята роботою в Інституті демократії імені Пилипа Орлика: ми досліджуємо інформаційний простір, проводимо різні медіазаходи, пояснюючи, що таке інформаційна війна і як їй протидіяти, проводимо круглі столи для переселенців і тренінги для волонтерів. Мені хочеться бути максимально корисною в цей важкий час. Можливо, колись я напишу і про переселенців, і про цю підлу війну.

– Як так сталося, що книга вийшла тільки зараз?

– Я й не підозрювала, що в мене так багато оповідань зібралося – на 250 сторінок. У якийсь момент мені просто стало цікаво, як їх оцінять професіонали. Тож попросила мого давнього знайомого, головного редактора «Української літературної газети» й керівника Спілки письменників Михайла Сидоржевського прочитати. Він довго не знаходив для цього часу, а коли потрапив до лікарні – я привезла їх йому, роздруковані, разом з фруктами і шоколадом. І він змушений був прочитати :). Сказав, що це хороші твори й треба друкувати.

Згодом мене познайомили з письменником Володимиром Даниленком, якого дуже люблю й поважаю. Перечитала всі його книги. Це сучасна, надзвичайно цікава українська проза. Йому сказали, що я теж пишу. Володимир попросив вислати кілька текстів, бо час від часу формує антології української літератури. Він також похвалив і порадив видавати. Крім того, відібрав моє оповідання «Терикони під літаком» в антологію кращих соціальних оповідань десятиріччя «Похід через засніжений перевал».

Книга вже була сформована до Майдану, кілька видавництв пропонували надрукувати. Але я вирішила відкласти, бо подумала, що це не на часі. Але друзі нагадували, переконували, що не варто зациклюватися на війні, людям треба щось цікаве. А в кінці минулого року той-таки Володимир Даниленко започаткував у Спілці проект «Перша книга автора» спільно з Київською міською державною адміністрацією. Моя збірка стала одним з 15 переможців. Ці книги надрукували, автори отримали авторські екземпляри, а інші примірники безкоштовно передали в бібліотеки.

– Чи друкувалися раніше ці оповідання в періодиці?

– Так, десь половина з них. У журналах «Київ», «Дніпро», «Березіль», в «Українській літературній газеті» та «Літературній Україні». У журналі «Далекосхідна хвиля», який видає українська громада Далекого сходу, було надруковано оповідання «Запізніле каяття».

– Скільки у ваших оповіданнях журналістики, а скільки літератури?

– Важко сказати, скільки чого. Звичайно, це художні твори. Але саме журналістика давала і дає мені можливість зустрічатися з цікавими людьми, чути історії – різні, в тому числі драматичні. Пропущені через себе – вони й стали оповіданнями. Розглядаючи певну тему в Донецькому прес-клубі, ми запрошували не лише журналістів та експертів, а й людей, яких вона безпосередньо стосується. Наприклад, коли обговорювалися проблеми наркоманії, торгівлі людьми, то ми запрошували людей, які пережили це. Знайомство з ними лишало по собі сильне враження, інформація накопичувалася. Через багато років ці переживання вилились в оповідання «У прірві», «Сповідь наркомана», «Помста»…

– Наскільки історії з «Териконів під літаком» автобіографічні?

– У деяких персонажів є реальні прототипи. Однак повністю автобіографічне лише одне оповідання – якраз «Терикони під літаком». У ньому йдеться про переслідування журналістки проукраїнських поглядів. Звичайно, коли я писала про це, не могла й уявити, настільки страшніші речі відбуватимуться з людьми через патріотичну позицію в Донецьку за кілька років…

Зараз те, що сталося зі мною, здається дрібницями в порівнянні з тим, що пережила, наприклад, Ірина Довгань, інші українські патріоти. Хоча, з іншого боку, «Терикони під літаком» пояснюють, що це почалося не зараз, не через Майдан, як дехто вважає.

– Погоджуєтеся з визначенням, що це збірка соціальних оповідань?

– Це цікаве питання. Їх такими назвали літературні критики й письменники. Коли я писала, то не задумувалася над цим. Не ставила собі за мету порушувати питання соціальних проблем, шукати їх вирішення, якось впливати. Мене цікавить людина, її вчинки, чому в певних умовах порядна людина чинить непорядно, як в оповіданнях «У відблисках чужої слави», «Донецька балада» і навпаки, як у «Сповіді наркомана». Якими моральними і психологічними чинниками вона керується? Ще в університеті я цікавилася психологією, багато читала, люблю спостерігати за людьми. Критики вже відзначили, що оповідання глибоко психологічні.

– Хто є вашими улюбленими письменниками? Можливо, саме в жанрі оповідань є авторитети? Запитую і про зарубіжних, і про українських.

– Я дуже-дуже люблю читати. З дитинства – ковтала все підряд, без жодної системи :). Читаю завжди і всюди попри брак часу – в метро, в черзі, чекаючи десь на друзів…У мене сила-силенна улюблених авторів, всіх і не перерахуєш. Але деяких назву: Джон Фаулз, Хуліо Кортасар, Мілан Кундера, Еріх Марія Ремарк, Жозе Сарамаго, Ієн Мак’юен, Франц Кафка… З українських сучасних: Оксана Забужко, Володимир Даниленко, Ірен Роздобудько, Лариса Денисенко, Володимир Лис… Ну й, звичайно ж, Ліна Костенко.

Щодо новелістів, то в нашій літературі є дуже потужні автори. Це, наприклад, Василь Трубай, Василь Портяк, Богдан Жолдак, Любов Пономаренко. Прикладом для мене стала збірка оповідань Володимира Даниленка «Сон із дзьоба стрижа», де кожне оповідання – одкровення. Саме завдяки цій збірці я відкрила для себе Даниленка. «Кохання в стилі бароко», «Капелюх Сікорського», «Тіні в маєтку Тарновських» – це справжня українська проза світового рівня: сучасна, інтелектуальна, психологічна, еротична. Крім того – вишукана українська мова.

– Наскільки природним, на вашу думку, є те, що журналісти пробують себе в художній літературі?

– Я думаю, це абсолютно нормально. Журналісти мають значний досвід, вони по-особливому сприймають життя, підмічають цікаві моменти в характерах, зовнішності, подіях. Вміють аналізувати й працювати зі словом і текстом. По собі я відчуваю, що за всі роки роботи в журналістиці враження від суспільних подій, історій, які траплялися, і долі різних людей, яких я зустрічала, накопичувалися в мені. Вони просто переповнювали мене. В якусь мить їх стало забагато, й вони вирвалися на волю :).

– Привертає увагу й дизайн обкладинки та графічні ілюстрації всередині книги…

– Так, всі говорять про чудовий дизайн обкладинки. За ідею я дякую Володимиру Даниленку. А щодо ілюстрацій, то для оформлення книги дали дозвіл використати їхні картини відомі львівські художники Микола Шимчук та Микола Фалафівка (обкладинка). За що я їм безмежно вдячна!

– Чи не думаєте тепер повністю поринути в літературну творчість?

– Поки що ні, бо я дуже різноплановою діяльністю займаюся. Однак ще тоді, до Майдану, я почала два романи. Можу розповісти, що один із них про жінку-художницю, прототипом якої є дуже відома мисткиня і громадська діячка. Якщо хоч трохи нормалізується ситуація в Україні і зменшиться моє навантаження, то я повернуся до творчості. Мені цього дуже хочеться після виходу «Териконів під літаком» і теплих відгуків читачів.

Світлана Єременко і Марта Коломиєць, директор Програми імені Фулбрайта в Україні

***

Презентацію книги відвідали чимало колег Світлани Єременко, частина із них вже читали «Терикони під літаком» і поділилися враженнями.

Ірина Штогрин, ведуча й журналістка «Радіо Свобода»:

– Я почала читати ці оповідання давно, ще в роздруківках. А тепер тільки утвердилася в тому, що якщо людина пише щиро й відверто – це важливо й потрібно для людей, які живуть у важкі часи. Й оповідання чесно розповідають, що таке Радянський Союз і яке приниження тоді оточувало нас. Часто це було важко описати, це відбувалося в дрібницях, лилося з екрана телевізора й через радіо. Світлана змогла передати це через образ молодого журналіста, який любить і поважає свою країну, народ, професію. Протест, про який ідеться в її оповіданнях, демонструє, якою людиною є вона сама. Ці історії й про важкий вибір журналіста, і про стосунки чоловіків та жінок, що теж несуть на собі тягар минувшини. Про те, за що можна любити український Донбас, а Світлана дуже його любить. Це література журналіста, який, як свого роду сканер, побачив світ і передав його малою кількістю слів.

Діана Дуцик, виконавчий директор ГО «Детектор медіа»:

– Я раніше дуже засмучувалася через те, що в нас журналісти мало пишуть, порівнюючи з європейськими країнами. Мало осмислюють дійсність, у якій живуть. Не важливо, чи в художній прозі, чи в публіцистиці, чи в журналістиці. Зараз уже почало з’являтися більше книг, але коли я деякі з них читала, часом думала, що краще б це не писалося. Світлана ж належить до людей, які краще б писали і краще б побільше. Я вважаю, що її оповідання дуже на часі. В нашому інформаційному полі не вистачає осмислення дійсності з проукраїнських позицій, а в неї якраз це є. Деяка художня література в умовах війни викликає багато запитань. Я думаю, що треба не дозволяти нашим ворогам наповнювати наш інформаційний простір.

Михайло Сидоржевський, голова Національної спілки письменників України, публіцист, поет і головний редактор «Української літературної газети»:

– Я знав Світлану як хорошу журналістку, яка хоча й виросла на Житомирщині, працювала в особливій зоні нашої країни – на Донбасі. Вона реалізувалася як журналістка, але вирішила спробувати себе в художній літературі. Як редактор і читач з багаторічним досвідом я можу віднести її оповідання до соціальної жіночої прози. Хоча цей термін «жіноча» – це стереотип, усталений вислів. Її розповіді сюжетні, інтригуючі, але не такі, на яких спекулюють наші нові модні письменники. Це інша проза. Значною мірою вона автобіографічна – це сюжети з оточення. Але ця проза порушує й політичну проблематику та є в хорошому сенсі патріотичною. Авторці дуже болить те, що відбувається сьогодні в нашій країні й на землі, де вона прожила кілька десятиліть свого життя.

Світлана Божко, керівник прес-служби Держкомтелерадіо:

– У моїй власній домашній бібліотеці вже є десь дві полички книг, які написали журналісти – мої однокурсники чи друзі з університету. Коли вони дарують мені книжки, я радію, але це й трохи насторожує. Бо треба прочитати й потім щось сказати. Боїшся, а раптом твої очікування не справдяться. Коли я розкрила Світланину, мої найкращі сподівання справдилися. Чому я люблю журналістську прозу? Бо коли журналіст стає письменником, у своїх творах він насамперед любить не слово, не себе, а героїв, факти, деталі. У книзі Світлани це є. Її персонажі дуже впізнавані. Одного з них, редактора газети, я теж знала. Я люблю журналістську прозу за правду й небайдужість. Найбільше мене вразило автобіографічне оповідання. Неймовірно, як Світлана витримала весь той антиукраїнський і кагебістський тиск.

Ольга Мусафірова, журналістка, спеціальний кореспондент російської «Новой газеты» в Україні:

– З нетерпінням чекаю миті, коли почну читати цю книгу. Я, на відміну від Світлани, значно менше працювала на Донбасі, але я впевнена, що шкірою впізнаю багато речей про цей регіон – шахтарський робітничий край. Він абсолютно унікальний з точки зору людського досвіду. Коли я приїхала туди працювати, думала, що ніколи не зможу знайти з цими людьми спільну мову, а потім не могла розлучитися. Я страшенно вдячна Світлані, бо щоб розповісти про той час, журналістику і ставлення людей у тому середовищі одне до одного, дійсно, треба мати неабияку мужність.

Фото Олі Ластівки